Менторський корпус ТНМУ цього навчального року очолила студентка четвертого курсу медичного факультету Анастасія Шкробот. Першим викликом для неї, як зізнається сама, стало створення сильної команди. Анастасія успішно впоралася з цим, адже має чималий досвід праці в проєкті «Ментор», що навчив її прагнути та досягати більшого – для себе й інших.
– Анастасіє, цього навчального року ви очолили менторський рух ТНМУ. Це для вас стало певним викликом чи закономірним продовженням уже звичної справи?
– Гадаю, й те, й інше. Я вже не перший рік працюю в менторському корпусі, тому добре розумію зміст та обсяг роботи. Але, звичайно, відчувала велику відповідальність. Першим викликом для мене стало зібрати сильну команду, з чим, вважаю, добре впоралася.
– Коли приєдналися до команди менторів нашого університету?
– На другому курсі. Одразу почала допомагати в організації проєкту, відповідала за менторів для іноземних студентів, працювала над створенням електронних матеріалів для першокурсників. Добре пам’ятала всі труднощі, з якими зустрілася на початку навчання сама, тому працювати було цікаво. Мені одразу дуже сподобався цей проєкт. Стати частиною команди мене запросила моя менторка Дарина Камінська, яка на той час очолювала менторський корпус. Своїм прикладом вона надихнула мене не лише на менторство, але й на іншу позанавчальну діяльність, за що я їй дуже вдячна.
– Що дає вам для власного розвитку участь у проєкті «Ментор»?
– Насамперед можливість зростати особистісно, підтримуючи інших, та співпрацювати задля спільної мети з різними людьми, надихатися й надихати. Адже найвища моя цінність – це люди. Мені щастить зустрічати людей, які мотивують, підтримують і допомагають. Людей, з яких хочеться брати приклад. Працюючи в проєкті, я також покращила власні лідерські якості, навчилася не боятися відповідальності, прагнути та досягати більшого – для себе й для інших.
– З якими проблемами звертаються теперішні першокурсники?
– За три роки мого спілкування з першокурсниками їхні проблеми на перших етапах навчання незмінні, насамперед – адаптація до нових умов. Зазвичай у них дуже багато запитань, на які я завжди готова відповісти. Намагаюся налагодити комунікацію з ними так, щоб вони почувалися вільними звернутися за будь-якою допомогою. Моє менторство – це спосіб передавати першокурсникам незмінні цінності майбутнього лікаря, мотивувати їх вчитися, займатися науковою та волонтерською роботою, працювати на об’єднання групи. Допомагати їм створювати те, що особливо важливе для кожного з нас – оточення, тобто людей, які завжди поруч та які формують наш світогляд.
– Ваша старша сестра Анна також навчається в нашому університеті. Мабуть, вона була й є для вас головним ментором?
– Вона є моєю найближчою людиною. З дитинства завжди захоплювалася нею та хотіла бути на неї схожою. Дуже тішуся нашими стосунками й дружбою.
– Чи ніколи не порівнюють, не плутають вас із сестрою, адже, знаю, що таке може траплятися? Як почуваєтеся при цьому?
– У школі часто порівнювали, в університеті інколи можуть плутати, але я до цього звикла. Тому інколи навіть не виправляю.
– До слова, навчатися у школі вам подобалося?
– Я закінчила Тернопільську спеціалізовану школу №3 з поглибленим вивченням іноземних мов і передусім вдячна їй за те, що вільно володію англійською мовою. Мені дуже пощастило з колективом, бо я навчалася в одному класі з друзями, з якими ще відвідувала садочок, ми зростали на одній вулиці. Дружні стосунки підтримуємо й зараз. Любила школу за те, що вчителі сприймали наші особистості. Нам дозволяли проявляти свої характери, інтереси, ставити багато запитань. Тож третю школу вважаю дуже гідною, там дають не лише знання, а й виховують особистісні риси.
– Ви належите до відомої та шанованої лікарської династії, тож запитувати вас, чому обрали медицину, мабуть, недоречно. Чи було ваше рішення цілком самостійне?
– Я багато чим захоплювалася, але із самого дитинства вже знала, що буду лікарем. Завжди мала безліч запитань про те, як функціонує людський організм, а саме медицина найширше дає відповіді на ці запитання. Тож це точно самостійне рішення. У мене не було інших варіантів.
Оточення, звичайно, теж відіграло величезну роль. Мене надзвичайно вражало, що всі мої рідні завжди готові прийти на допомогу – кожному й будь-коли. Навіть коли ми збиралися сім’єю на відпочинок і в той час їм телефонували з роботи чи зверталися пацієнти, всі раді були допомогти, ніхто ніколи не відповідав, мовляв, зараз не робочий час. Це мене просто захоплювало!
Гадаю, що я дуже щаслива людина, адже всі мої рідні лікарі – справжні фахівці своєї справи, розумні й віддані медицині спеціалісти. Тому завжди маю до кого звернутися за порадою та намагаюся дослуховуватися до думки кожного. Це допомагає прийняти правильне рішення.
– Чи вже визначилися зі спеціальністю?
– Ще не визначилася, я лише на четвертому курсі. Зараз матиму можливість побувати на всіх кафедрах і в різних відділеннях, ознайомитися з особливостями різних спеціальностей і вже ближче до закінчення навчання в університеті зможу зробити власний вибір.
– Окрім менторства, які ще напрямки позанавчальної діяльності в університеті вас цікавлять?
– У перші роки навчання я брала участь у багатьох проєктах, деякі з них продовжують працювати, а інші, на жаль, завершили, але в усіх отримала великий досвід і багато нових навичок. Ще на першому курсі ми організовували «День здоров’я» для старшокласників, говорили про важливість ментального здоров’я. А ще я була лектором у подібних проєктах для школярів. Свого часу була частинкою команди «Outlook».
– Знаю, ви активно долучаєтеся й до наукової роботи. Чому?
– Мене завжди цікавив розвиток і в науковій діяльності. Ще на першому курсі писала наукові роботи, мені це дуже подобалося. Зрозуміла, що виконання наукової роботи дає багато нових знань. Мені подобається дізнаватися щось нове, хоч зазвичай це не дуже просто.
– Які теми вас цікавлять?
– Загалом написала шість наукових робіт. На першому курсі – дві роботи, пов’язані з моєю волонтерською діяльністю, зокрема, досліджувала рівень обізнаності щодо ментального здоров’я серед старшокласників. Цю роботу виконувала також англійською мовою.
На другому курсі писала наукову роботу про коморбідні стани у пацієнтів із псоріазом, а на третьому курсі – три роботи: перша – про рівень виживаності пацієнтів з раком прямої кишки в Тернопільській області; друга – про гендерні та вікові особливості розвитку меланоми; третя – про ментальне здоров’я й рівень тривожності студентів України під час війни.
Разом із сестрою також працювали над науковою доповіддю на тему «Індекс коморбідності як прогностичний маркер виживаності в чоловіків, хворих на рак гортані», яку представили на 5th RECOOP International Student and 18th RECOOP Bridges in Life Sciences Conferences, що відбулася у Будапешті.
– Які враження залишила по собі ця поїздка?
– Дуже позитивні! Я завжди мріяла, щоб завдяки власним знанням і праці могла потрапляти на такі круті події. Ця поїздка дала передусім новий досвід, спілкування з однодумцями, а також гордість за наш університет, адже на цьому заході було представлено багато робіт наших студентів, тож було надзвичайно приємно від того, як вони гарно представляють і ТНМУ, і Україну.
– Як усе встигаєте? Поділіться таємницями власного тайм-менедженту.
– Секрет полягає в тому, що я постійно не встигаю, точніше, мені так здається. В моїй голові завжди дуже багато планів та ідей, на які інколи не вистачає часу. Але що більше працюєш, то більше встигаєш. Впродовж останніх років живу за таким принципом.
– Чи траплялися у вас моменти вигорання? Як тоді даєте собі раду?
– Траплялися. Дуже важко було під час іспитів наприкінці третього курсу. Не вистачало ні сил, ні бажання, ні натхнення. Допомагали люди, які завжди були поруч, уважно слухали про всі мої проблеми та підтримували. А ще в мене трішки спортивне мислення, я люблю досягати чогось, отримувати «медальки». Тому обожнюю відчуття після успішно складених екзаменів або якісно виконаної роботи.
– Що допомагає вам зберігати ментальне здоров’я, особливо в теперішній час?
– Багато чинників. Усе залежить від ситуації, інколи просто обираю побути наодинці, почитати книжку, послухати музику, подивитися якийсь фільм, щоб змінити ситуацію. Інколи ж хочу побути з рідними людьми, друзями, багато говорити та жартувати, намагатися думати про хороше майбутнє та будувати плани. Гадаю, тут найважливіше прислухатися до себе й відчувати, що потрібно тієї чи іншої хвилини.
– На початку повномасштабного вторгнення що допомогло не впасти у відчай?
– Найперше того дня мені потрапило на очі повідомлення в чаті старост про те, що у зв’язку з подіями всі заняття переносять в онлайн-формат. Напередодні я дуже довго вчилася, в нас мало бути підсумкове заняття з мікробіології. Тож прокинулася й ніяк не могла збагнути спочатку, про які ж події йдеться. Але відразу погортала новини та все зрозуміла…
Звичайно, була в потрясінні від того, що відбувається. Найбільше лякало те, що я не могла зрозуміти, що ж далі. Якщо раніше в мене в житті було дуже багато планів, цілей, то тоді відчула, що в одну мить всі мої мрії від мене забрали. Я навіть не знала, з чого почати цей ранок, що правильно зробити! Це була дуже велика розгубленість. Але потім все організувалося, в нас того дня були заняття й навіть очікуване підсумкове з мікробіології. Саме університет став для мене острівцем спокою та стабільності. З’явилося відчуття, що в мене ще буде майбутнє, адже я продовжую вчитися та досягати мрії.
Для мене також важливо тоді й тепер допомагати, чим можу, внутрішньо переміщеним особам. Намагаюся приєднуватися до всіх зборів, які проводять й у межах нашого університету, й на які натрапляю у соціальних мережах. З менторським корпусом намагаємося особливу увагу приділяти дітям-переселенцям, щоб вони могли відчути підтримку, знайти тут свій дім. Стараємося створити для них найтеплішу атмосферу, адже розуміємо, як багато вони втратили.
– Якою буде найголовніша порада від лідерки менторського руху Анастасії Шкробот для всіх першокурсників?
– Не боятися пробувати нове, багато працювати, але при цьому не забувати турбуватися про себе.
– Якщо б ви мали можливість загадати три бажання, що обов’язково здійсняться, які вони були б?
– Гадаю, вкладусь у два. Перше бажання – це Перемога! А інше, можливо, трішки егоїстичне: хочу бути щасливою, що в різні моменти життя це для мене б не означало!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА